Петро Порошенко для УП: Мінські угоди дозволяють не випрошувати, а вимагати від Росії миру – потрібна тільки політична воля

12 лютого – річниця Мінських угод. П‘ятий Президент України, лідер партії «Європейська Солідарніть» Петро Порошенко у статті для видання «Українська правда» «Найжахливіша ніч у моєму житті» поділився спогадами про обставини цієї зустрічі, про драматичні переговори, які завершились підписанням Мінських угод і про значення документу для мирного процесу.

Виснажливий дев’ятнадцятигодинний марафон з Путіним, – холодним, жорстоким і глибоко ворожим до України «переговорником» – ніщо у порівнянні з тим потрясінням, яке випало перед тим пережити східноукраїнському місту… 64 поранених, 17 загиблих внаслідок російського ракетного обстрілу. 

Дорогу до Мінська жоден навігатор через Краматорськ не покаже. Але я не міг не заїхати на Донбас. І у Мінську трагічна історія краматорчан була для мене як відкрита рана, як оголений нерв.

У душі Путіна, судячи з його поведінки, краматорська трагедія не зачепила жодної струни. Згодом, Франсуа Олланд напише, як «багато разів Порошенко та Путін підвищували голос один на одного». Так, то була  одна із найжахливіших ночей у моєму житті. Однак, вирішальна для того, щоб стриножити агресора. 

Тим, хто й досі не зрозумів, що було на кону, раджу в найближчі дні походити до Зали пам’яті на території Міністерства оборони і послухати удари дзвонів за кожним загиблим у лютому 2015-го. Згадати, які запеклі бої точилися тієї важкої зими. 

Ключовим завданням Мінську-2 для нас було зупинити наступ російських регулярних військ, запобігти оточенню наших воїнів, зберегти життя тисяч людей, військових та цивільних.

Ми не прийняли жодних ультиматумів і завдяки підтримці наших німецьких та французьких партнерів домоглися рішення про припинення вогню без попередніх умов. Путін, нагадаю, наполягав, що в умовах нібито повного, за його даними, оточення близько восьми тисяч українських бійців саме він має диктувати ці умови: підняти білий прапор, залишити техніку і здатися в полон. 

Ми чітко заявили, що оточення немає, а наші зброю не складуть. Але для того, щоби переконати в цьому усіх учасників зустрічі, на деякий час українська делегація перемістилася в окреме приміщення. Звідти, через лінію закритого зв’язку, ми комунікували з Генеральним штабом.

Врешті-решт отримали чітке повідомлення, що наші тримають оборону по лінії, визначеній у Мінську 19 вересня 2014 року, і оточення не допустять.

Так героїзм військових посилив позиції дипломатів на переговорах – подібне за п’ять років траплялося не раз. 

Путін тягнув час для того, щоби українські воїни були оточені і знищені, або, в кращому випадку – роззброєні і потрапили в полон. Це підтверджує у своїх мемуарах і Франсуа Олланд.

Французький лідер швидко зрозумів, що Путін хотів виграти час і відкласти припинення вогню на максимально можливий термін, аби дозволити своїм найманцям оточити українську армію і завоювати додаткові позиції. 

Врешті-решт – cпільна жорстка позиція України, Німеччини та Франції призвела до того, що Москва погодилася-таки на припинення вогню з 15 лютого. 

Тоді «четвірка» працювала в чіткому форматі «три і один», в якому Путін не зміг знайти жодної шпаринки, і ніхто не був слабкою ланкою. Було врешті-решт узгоджено спільну декларацію «нормандської четвірки», вагомою позицією якої стало підтвердження «повної поваги суверенітету і територіальної цілісності України…» А підпис Путіна під документом означав не що інше, як юридичине підтвердження очевидного факту: Росія – сторона конфлікту.

Показова деталь. Путіну вистачило якихось десяти хвилин, щоб приструнити своїх маріонеток, які раптом почали робити вигляд, ніби не згодні з уже узгодженим лідерами четвірки проектом.

І Олланд, і Меркель мали змогу переконатися, наскільки ж короткий ланцюг, на якому сидять формальні керівники цих псевдореспублік, кому служать і чиї команди виконують бойовики. 

Головне, що дали Україні Мінські угоди, – це дорогоцінний час. Час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціальної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.

Час для того, щоб зміцнити міжнародну коаліцію на підтримку України. Час, щоб обладнати і утримувати в робочому стані санкційний механізм проти Росії. 

Ставлення Москви до Мінських домовленостей стало чи не єдиним критерієм для їхньої пролонгації. І оскільки Кремль жодного прогресу так і не продемонстрував, за ці роки санкції продовжували близько десяти разів – з посиланням на Мінськ.

Завдяки Мінським домовленостям відбувається і процес звільнення українських заручників. 

Після Мінська-2015 ми з союзниками зосередилися на розробці дорожньої карти його імплементації. Здавалося б, здорова логіка розуміння духу і букви документа означає чітку послідовність виконання: спочатку безпекові кроки, потім політичні. Однак здорова логіка – це не про Кремль, схиблений на імперських амбіціях. В латиниці, кирилиці і навіть глаголиці читають зліва направо, в івриті – справа наліво. У Москві – знизу вверх, догори дригом.

Дорожня карта мала би розставити всі крапки над і, ми її практично погодили з Німеччиною та Францією. Однак Путін взяв паузу в очікуванні результатів президентських виборів в Україні.

Шкода, нова команда в українській владі відмовилися від того, щоб дотиснути Путіна… Натомість сама піддалася тиску і пристала на путінську редакцію так званої формули Штайнмаєра.

Я не поділяю оцього захвату Зеленського від зазирання в очі Путіну.

Стверджувати, ніби десь глибоко в його зіницях проглядається бажання миру – це значить обманювати українців і сприяти детоксикації Путіна в очах світової спільноти, в тому числі і наших ключових партнерів.

Спозираючи, як саме українське керівництво поступово припиняє політико-дипломатичний спротив агресору, скочуючись до політики його умиротворення, вони все менше розуміють, чому мають обстоювати український інтерес активніше за саму Україну. В цьому сенсі останні перестановки в офісі президента і не тішать, і не зловтішають.

З одного боку, шило на мило, з іншого – поганий знак, бо очевидним є посилення партії капітуляції. 

Вже скоро рік, як до влади прийшли затяті критики Мінських домовленостей. Як виявилося, «голуби миру» прилетіли з порожніми дзьобами, тобто без власного мирного плану. Далі більше: в Парижі Володимир Зеленський додав і свій автограф до того комплекту документів, які умовно і називаються Мінськом (може скласти мені компанію в походах на допити до ДБР, яке копає під Мінськ). 

Альтернативи Мінську так і не запропонували. І знаєте чому? Тому що її нема і тепер, коли простір для маневру в України значно ширший. А в ситуації п’ятирічної давнини не було й поготів. 

Ніколи не ідеалізував і не ідеалізую Мінськ. І нікому не бажав би опинитися в таких обставинах, які були в лютому 2015 року. Не маючи ресурсу здолати Росію у військовому плані, ми тоді переграли її дипломатично і тим самим врятували Україну. Завдяки мужності наших воїнів під Дебальцевим та на інших ділянках фронту. 

І сьогодні Мінські угоди дають шанс формулювати жорсткі вимоги до Росії, і не випрошувати, а вимагати у неї миру. Була б тільки на те політична воля. Дорожня карта з чіткою послідовністю пунктів, повернення до добре опрацьованої нами ідеї миротворців ООН, відсутність авралу у підготовці виборів на окупованих територіях (про осінь поточного року й мови бути не може), не вмовляння, а тиск на Путіна, – все це є можливим і необхідним на основі тих домовленостей в Мінську, які були опрацьовані з вересня 2014 по лютий 2015 року. 

Петро Порошенко, для УП