Накопичення російських військ під українським кордоном вкотре доводить: агресивні плани Кремля нікуди не зникли. Задача влади – знайти шляхи захисту країни. Бо якщо натомість зазирати в очі агресору, не буде ані влади, ані країни.
Повідомлення Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України про те, що Росія продовжує нарощувати озброєння і сили уздовж наших кордонів, резонансно відкрило інформаційний день. Змусило відволіктись від кулуарної метушні навколо нової ітерації уряду Зеленського. І подумати над тим, що справді життєво важливо для України.
Адже у 2021, максимум (зважаючи на російський бардак) у 2022 році уся ця маса військ – дві нові повнокровні армії, плюс раніше існуючі підрозділи, тисячі танків, гармат, сотні літаків, ракет, гелікоптерів – буде повністю готова до виконання бойових задач. А такі сили не розгортаються просто заради присутності. І точно їх розгортання на західному напрямку не потрібне для посилення оборони: жодний із західних сусідів РФ не збирається нападати на ядерну автократію, яка ніколи не дорожила життям солдатів (на відміну від тих самих західних сусідів).
Тож це розгортання – найімовірніше, підготовка силового компоненту для продовження «гібридного» наступу Росії на вільний світ. І Україна – «природна» перша ціль. До речі, масове розгортання почалося власне після незаконної аннексії Росією Криму і агресії на Донбасі. Агресію вдалося локалізувати – але ніхто не сказав, що Кремль відмовився від агресивних планів.
Можна бути певним, що в російських штабах добре вивчили досвід і успішної для них кримської операції, і вимушеної зупинки на донбасському напрямку. Тому Україну чекає чимало неприємних сюрпризів.
По-перше, провокуватиметься внутрішній конфлікт. Найлегше це буде зробити, якщо реалізувати російський підхід до «врегулювання» на Донбасі – інтегрувати нині окуповані території при збереженні при владі, при ресурсах і при зброї бойовиків. А в ідеалі для Москви – і де факто російську присутність. Спровокувати конфілкт у таких умовах буде легше легко: про деякі методики цілком відкрито говорять самі автори сучасної концепції «гібридної війни». І російські «миротворці» заходять, переважаючою силою долаючи опір української армії і добровольців – і залишаються, так чи інакше.
Саме тому так важливо дотримуватися червоних ліній у Нормандському форматі переговорів. Саме тому президент Порошенко так наголошував на принципі «спершу безпека» і працював над збереженням міжнародної коаліції на захист цього принципу. Бо найкоротший шлях до хаосу лежить якраз через «приєднання України до ОРДЛО».
Але навіть якщо цей фронт буде втримано – росіяни просувають інший. Зеленському і ко втовкмачують, що «миру не хоче агресивна меншість». Буцімто достатньо подавити ветеранів, волонтерів, опозиційних політиків – і народ радо прийме мирні обійми. Але такий шлях – самовбивчий. Бо влада сама притисне/витисне ті суспільні сили, на які зможе спертися країна для організації спротиву. Що ж буває, коли воля до спротиву втрачається, і країна опиняється в русском мірє, – дуже добре показує історія.
Жах Голодомору, репресії, втягування у світову війну, а потім внутрішні і зовнішні авантюри, чужі війни на чужій землі – все це Україна вже пережила минулого століття. А незавидна доля Придністров’я, Абзахії та Південної Осетії, та й окупованих районів Донбасу (і навіть Криму, який незаконно «приєднано» до Росії) гарно ілюструють, що й нинішній Росії підкорені території і їх населення цікаві лише у якості ресурсу.
По-друге, Росія несе і нестиме хаос в інші країни і регіони; і паралельно підточуватиме закордонну підтримку України. Сун Цзи вчив, що найперше треба руйнувати ворогу його союзи. Монголи вивчили цю давньокитайську мудрість і навчили московитів; ті користуються досьогодні.
Тому Україна не має права нехтувати жодним міжнародним форумом, жодною можливістю заявити свою позицію і знайти підтримку. Зважаючи на незрівнянну перевагу РФ у ресурсах – там, де вона шепоче, треба кричати.
І по-третє, Росія намагатиметься повернути засоби економічного корупційного примусу, якими завжди панувала в Україні. І які були обрізані за попередні п’ять років. Завдяки жадібності олігархів, імпорт електроенергії де факто з РФ – через дуже близьку їй Білорусь – уже відновлено. Якщо відновляться також прямі поставки газу – економічний зашморг буде затягнуто. І це розширить арсенал засобів тиску на Україну і привнесення сюди хаосу, див. п. 1.
Нинішня влада поки що слідує цілком курсом, передбаченим цими сценаріями. Найкраща ілюстрація – фраза Зеленського про «мир в очах Путіна» – «всупереч даним розвідки». Цілком імовірно, всупереч саме тим даним, які кілька годин тому сколихнули інформаційну спільноту.
У цих умовах Україна зобов’язана використовувати ті переваги, яких не має і яких не розуміє Росія. Активне суспільство не повинно дати втягнути себе у розбрат, у відчай, у провокації. Навпаки, зараз триває час червоних ліній.
Це означає – не давати владі зробити незворотні кроки в бік російських сценаріїв. Перед грудневою «Нормандскьою» зустріччю це вдалося. Але це також означає – не допустити політичних репресій, які знищують волю суспільства і спрямовані на створення внутрішнього конфлікту. І ще це означає – вимагати від влади кроків, які безумовно необхідні для зривання російського сценарію.
Адже і Росія – далеко не всесильна. І розбудова надмірної потужності при порівняно посередніх (для її «вагової категорії») ресурсах – є її Ахіллесовою п’ятою. Ті самі «глиняні ноги колоса», як давно було підмічено.
Тому протидія мала б зосредитись на таких напрямках:
1. Розбудова власних Збройних Сил і надання їм озброєнь, здатних завдати агресору неприйнятних навіть для нього втрат. Тут треба не економити на ракетних програмах і проривних наукових дослідженнях, а всіляко їх підтримувати.
2. Інтеграція до НАТО і міжнародна підтримка. Не пропускати жодної нагоди, задавати темп, використовувати усі можливості, або крок за кроком наближатися до Альянсу. Тим більше, що це абсолютно вкладається у шлях до ЄС.
3. Продовження міжнародного юридичного тиску на Росію. Не послаблення, а посилення супроводу процесів у міжнародних трибуналах – від Міжнародного Суду ООН до комерційних спорів. Цей механізм працює довго, але невідворотно.
4. Посилення санкційного тиску, а для цього – активна і проактивна позиція, пошук і створення союзів і союзників. У перші ж години після нападу на турецькі війська в Ідлібі Зеленський мав би говорити з Ердоганом, з лідерами НАТО і ЄС.
5. Внутрішня демократична інтеграція. Досить тягнути на себе всю владу – децентралізація найкраще лікує від федералізації, а вільна конкуренція – від стагнації: що в економіці, що в політиці. Досить слухати Коломойського з розмовами про «дефолт-це не страшно». Це – хаос, вигідний лише олігархам для «нацарювати три рублі і втекти». Досить насаджувати примітивне «какая разніца» – історія дуже добре показує, «какая». Досить марити «посадками» (волонтерів, ветеранів, політиків) – вони не відбудуться через неправдивість звинувачень. А шоу навколо них людям уже набридає – і скоро набридне остаточно. Україна має єдиного ворога – в Кремлі. Щоб не втратити країну, влада має це нарешті усвідомити.