План Єрмака. Що хочуть підписати в Мінську – колонка Костянтина Єлісєєва

Своїми ініціативами Андрій Єрмак значно звужує простір для маневру для Володимира Зеленського у нормандському форматі та штовхає його до політичної кризи в Україні – колонка дипломата, радника п’ятого Президента України Костянтина Єлісєєва виданню НВ

Нова команда продовжує керуватися російською логікою реалізації мирного процесу на Донбасі. Москва впевнено нав’язує Києву, Берліну і Парижу свій принцип врегулювання, за яким «спершу політика, потім безпека». На черзі ключова вимога Кремля — організація так званого «прямого діалогу» Києва з маріонетковими режимами, що дозволяє Росії зняти з себе відповідальність за агресію проти України, остаточно закріпивши тезу про «внутрішній конфлікт в Україні» чи навіть «громадянську війну». Звідси скасування міжнародних санкцій щодо РФ, знищення проукраїнської міжнародної коаліції, відкликання позовів проти Росії у міжнародних судах і детоксикація Путіна на міжнародній арені – лише питання часу.

Саме такі ризики несе в собі реалізація ініціативи про створення «консультативної ради» в рамках Тристоронньої контактної групи, якщо таке рішення буде підписано 25 березня у Мінську.

Власне це і є те, чого всі ці роки добивалася Росія

Симптоматично, що лише суспільний негативний розголос змусив керівника Офісу президента України Андрія Єрмака вийти на брифінг та спробувати переконати суспільство у тому, що ніякої зради не відбулося. Але найголовніше — він підтвердив оригінальність опублікованих в ЗМІ проектів рішень, які були ухвалені в Мінську 11 березня за безпосередньої участі керівника Офісу президента. Випадок безпрецедентний, що вже надає ситуації особливого значення, про що обов’язково мали би поінформувати суспільство.

Відтак напрошується питання: чому Банкова приховувала підписані 11 березня у Мінську домовленості, якщо там немає ніякої зради? Чому ці домовленості комунікував спершу російський представник Дмитро Козак? Чому замість вирішення спершу ключових безпекових питань, українські переговорники почали обговорення питань підготовки місцевих виборів? Чому не досягли як мінімум створення підгрупи щодо кордону, коли це питання також є складовою Мінська і його вирішення обіцяв добиватися Володимир Зеленський? Чому не домовилися про повний режим припинення вогню на Донбасі?

Ще у грудні Володимир Зеленський на полях Нормандського саміту в Парижі запропонував ідею залучити до роботи ТКГ представників внутрішньо переміщених осіб. Тоді я попереджав, що попри новизну такої ідеї, варто ретельно подумати над її реалізацією, аби не відбулося легітимізації російських гауляйтерів руками самої України. Так само немало писалося про ризики «модернізації» Мінських домовленостей, що просуває Володимир Зеленський, оскільки під цією вивіскою намагаються нав’язати значно слабший документ із серйозними ризиками для національних інтересів України.

Провокуючи чергове обнулення позицій української дипломатії у протидії російської агресії, команда Зеленського традиційно, в маніпулятивній формі, виправдовується, подаючи взаємовиключні пояснення. То ніби створення ради є вимушеним кроком виконання Мінських домовленостей, які їм дісталися у спадок, то ніби це тиск з боку західних партнерів, а то й взагалі, мовляв, не варто хвилюватися — це рішення нічого не змінює в мирному процесі. Однак, навіть побіжного аналізу рішення про створення консультативної ради достатньо, щоб побачити маніпулятивність пояснень Єрмака, яка, судячи з регламенту її роботи, не така вже й консультативна.

Найперше, будучи безпосереднім учасником нормандського процесу, маю зазначити, що Україна мала повну підтримку французьких і німецьких партнерів на політичному треку. Здійснені Україною законодавчі кроки і запропоновані розв’язки давали чітке розуміння особливостей місцевого самоврядування, амністії, внесення змін до Конституції. Відтак будь-які спроби росіян включити до напрацювання законодавчих рішень так званих представників Донецька і Луганська повністю відкидалися як неприйнятні. А всі наші спільні зусилля — України, ФРН, Франції та США — були спрямовані на примушуванні РФ до істотного прогресу спершу на безпековому треку.

Натомість зараз ми бачимо не лише прагнення обнулити таку підтримку руками Києва, а й відкрити для обговорення питання внесення змін до законодавства за участю російських маріонеток та самої Росії.

Про намір наділити цей новий орган де-факто суттєвими повноваженнями свідчить достатньо формалізований регламент ухвалення рішень (навіщо консультативній раді ухвалювати рішення, до яких, за словами Єрмака, не завжди будуть прислухатися?).

Якщо йдеться про «розмивання» монополії в ТКГ представників окупованих територій, то для чого в рішенні прописувати «10 представників від України» (від всіх областей?), а не просто обмежитися представниками Донецької і Луганської, що більш чітко відображало би намір і не провокувало різночитань?

Звертає на себе увагу й той факт, що за задумом авторів, діяльність ради не мала б привертати до себе уваги, так як вона «зашита» в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи. Водночас така складна структура (консультативна рада — політична підгрупа — ТКГ) мала б видавати на-гора вже легітимізоване рішення. Така собі політична офшорна компанія.

Ще один принциповий аспект підписаного у Мінську протоколу Єрмака-Козака: так звані представники ОРДЛО підписалися (на відміну від Мінських домовленостей від лютого 2015 року) як «уповноважені представники». Ким уповноважені, Москвою?

Згода Києва на такі підписи є неприпустимою і свідчить про некомпетентність.

Надання правосуб’єктності незаконним формуванням і визнання РФ посередником, а не стороною конфлікту, є хибним шляхом та докорінно змінює реальність у врегулюванні ситуації на Донбасі, переводячи її у формат внутрішнього конфлікту.

Окрім фактичної легітимізації російської окупаційної влади на території ОРДЛО та виведення Росії у статус посередника, доречно відзначити ще один важливий аспект. Своїми ініціативами Андрій Єрмак значно звужує простір для маневру для Володимира Зеленського у нормандському форматі та штовхає його до політичної кризи в Україні.

Припустімо гіпотетичний сценарій про погодження того чи іншого законопроекту «консультативною радою», де, крім прямого впливу, Росія матиме дорадчий голос. Очевидно, що керуючись логікою пріоритетності мирного процесу, такий законопроект мав би без обговорення бути прийнятий Верховною Радою України.

Натомість, у разі відмови парламенту ухвалити той чи інший проект «консультативної ради» чи внесення до нього змін спровокує звинувачення України у зриві мирного процесу.

Власне це і є те, чого всі ці роки добивалася Росія — обмеження суверенітету України, зокрема через надання окупованим територіям Донецької і Луганської областей блокуючого голосу в питанні розвитку України.

Чи буде готовий український парламент взяти на себе відповідальність за руйнування державного суверенітету? Маю великі сумніви. Навіть фрагментарна негативна реакція президентської фракції вказує на недієвість плану Єрмака.

Тепер виникає питання, чим керувався Андрій Єрмак, даючи згоду на створення ради, діяльність якої не лише не буде ефективною, але й на фоні економічної кризи спровокує додаткове зростання суспільної недовіри до діяльності президента Зеленського?

Напередодні 25 березня, коли заплановане підписання рішення про створення «консультативної ради», на це питання має собі відповісти президент Зеленський.