Після року «миротворчості» президента, замість роботи над мирним врегулюванням, Україна опинилася на роздоріжжі
«За мою каденцію ми закінчимо війну» — ця теза, висловлена Володимиром Зеленським у фільмі про рік свого президенства, найбільш точно підводить жирну риску під еволюцією його підходів до звільнення частини українського Донбасу від російської окупації. Але якщо для глави нашої держави така еволюція означає певне політичне «дорослішання», то для України це означало втрату часу і можливостей, здачу бойових позицій, людські втрати, заступ за «червоні лінії», хаотичність і авантюрність підходів до мирного врегулювання. В результаті суперечливих і непродуманих кроків та завищених очікувань «формула закінчення війни» від Володимира Зеленського за рік звелася до єдиного прийнятного для українського суспільства результату — виключно звільнення певної частини донбаських заручників Кремля, тим самим роблячи перспективи мирного врегулювання ще більш туманними. Єдиним стратегічним рішенням стало підтвердження Зеленським позиції щодо неприйнятності торгів у питаннях суверенітету України над Донбасом та Кримом.
Попри наївну віру тоді ще кандидата в президенти Зеленського в можливість «швидкого миру» на Донбасі, для якого достатньо «перестати стріляти» і «не дати заробляти на війні», стратегія деокупації Донбасу за рік так і не наповнилася реальним змістом. Ані Паризький саміт, ані відновлення моста в Станиці Луганській, ані розведення в трьох пілотних зонах, ані запопадлива риторика перед Москвою, ані постановка на паузу інтеграції до НАТО не забезпечили виконання Росією навіть базової безпекової вимоги — сталого і всеохоплюючого режиму припинення вогню на Донбасі, через що українські герої продовжують гинути чи не щодня.
Стратегія деокупації Донбасу за рік так і не наповнилася реальним змістом
Після року «миротворчості» президента Зеленського, замість роботи над комплексною дорожньою картою мирного врегулювання, Україна опинилася на роздоріжжі. Дилетантська та авантюрна гра в кулуарні домовленості і децентралізація мирного процесу, як спроба одночасно реалізовувати кілька альтернативних сценаріїв на різноманітних майданчиках, гарантує Володимиру Зеленському не більше ніж тупцювання на місці плюс популістський піар. З однієї сторони спостерігається, принаймні формальне, збереження ключових елементів позиції України з припинення російської агресії, включаючи виведення російських військ і техніки, відновлення контролю над кордоном і проведення місцевих виборів. З іншого боку — паралельно реалізуються сумнівні ініціативи, що вписуються у наратив про «внутрішній конфлікт» на Донбасі, який активно всі ці роки просувається Москвою.
Можливо, спроби організувати так звані платформи примирення не вартували б уваги, якби не супроводжувалися зусиллями з дискредитації Революції Гідності, політично вмотивованими переслідуваннями та кримінальними справами проти волонтерів і патріотів, які стали на захист територіальної цілісності України. А така гра провокує резонне питання — то якому Володимиру Зеленському вірити: тому який ратує за європейську суверенну Україну, чи тому, який втягує її у російський наратив громадянського протистояння аби тільки будь-якою ціною швидко виконати свою передвиборчу обіцянку?
Відчуваючи сформований руками Володимира Зеленського завищений запит на мир в українському суспільстві, Росія зробила главу держави та його політичний рейтинг заручником цього ж запиту. Забезпечуючи контрольовану ескалацію на Донбасі і вміло маніпулюючи звільненням українських заручників, Росія продовжує гру на підвищення ставок, підрив позицій України та дискредитацію всіх мирних ініціатив Києва.
Багатьох помилок можна було б уникнути, якби влада дослухалася до рекомендацій, завчасно відкидала провокативні ініціативи і реально оцінювала ризики. А головне — якби на заміну хаотичним і безсистемним діям прийшла нарешті довгоочікувана стратегія врегулювання ситуації на Донбасі, в якій належна роль і місце мали б бути відведені для українського МЗС.
Зокрема, попри застереження експертів, ініціатива «надо же посмотреть в глаза и поговорить» та спринтерський забіг Банкової з виконання забаганок Кремля заради лише проведення нормандського саміту в Парижі перевернув з ніг на голову процес мирного врегулювання. Наповнивши порожнє з точки зору безпеки заключне комюніке конкретними політичними вимогами до України, Кремлю вдалося переломити логіку переговорів п’яти років і нав’язати свій сценарій врегулювання. Через недалекоглядну формалізацію Києвом формули Штайнмаєра основна увага перемістилася з виконання Росією безпекових положень Мінських домовленостей на створення Києвом умов для проведення місцевих виборів на Донбасі.
Останні заяви Сергія Лаврова підтверджують не лише збереження ключових розбіжностей між позиціями України та Росії, але й те, що будь-яке просування у мирному процесі (тепер саміт в Берліні?) Москва бачить лише через подальшу капітуляцію Києва. Пріоритетна мета, яку переслідує Кремль, вимагаючи від Києва спочатку згоди на «формулу Штайнмайєра», далі створення «консультативної ради» та формалізації процедури в ТКГ — це організація так званого «прямого діалогу» Києва з Донбасом та легалізація своїх окупаційних адміністрацій.
Успішна реалізація такого сценарію дозволить Росії зняти з себе відповідальність за агресію проти України, остаточно закріпивши тезу про «внутрішній конфлікт в Україні». Звідси — зняття санкцій, відкликання позовів проти Росії у міжнародних судах і детоксикація Путіна на міжнародній арені – це питання часу.
Протягом року підіграв Москві у скиданні токсичного баласту і сам президент Зеленський, активно підживлюючи хибне враження про нібито існування «вікна можливостей» та прогресу на мінському треку. За цей період від українського президента і його команди ми почули сигнали і про «певні ознаки деескалації з боку Росії», і «мир в очах Путіна», і навіть «відлигу», а обстріли позицій наших військових було не що іншим, як «провокацією» чи втратою Росією контролю над бойовиками. Недоречними були й вітання за ініціативою президента Зеленського на адресу президента Путіна з новорічними та різдвяними святами.
Невиправданими були й рішення про активізацію двосторонніх контактів з Кремлем, зокрема через участь в засіданнях ТКГ керівника офісу президента Єрмака разом з новим куратором українського напряму в Кремлі Козаком без присутності партнерів по нормандському формату. Загалом така зустріч 11 березня мало не закінчилася спробою втягнути Берлін і Париж в авантюру зі створення так званої «консультативної ради». За інформацією з дипломатичних джерел, різко негативне ставлення до перспективи її створення висловила німецька сторона на засіданні Ради міністрів ЄС 22 квітня, на якому обговорювалося «українське питання». Перспектива збереження такого підходу — це втрата довіри з боку партнерів та подальша ерозія міжнародної єдності і солідарності. Не можна не відзначити і надмірну публічність посади Андрія Єрмака та потенційно пов’язані з нею скандали, що робить головного переговірника вразливим до методів роботи російської сторони.
Де дійсно не бракувало послідовності Володимиру Зеленському і його команді, так це в озвучуванні суперечливих ініціатив стосовно Донбасу. Тут і заява про можливе відновлення залізничного сполучення з ОРДЛО, і про готовність Києва в односторонньому порядку ухвалити закон про амністію, і відновлення економічних зв’язків з окупованим Донбасом. І ручне скручування статистики обстрілів для уможливлення розведення в трьох пілотних зонах. І про готовність провести місцеві вибори на «окупованому» Донбасі у жовтні 2020 року, попри відсутність будь-яких передумов для таких виборів. Сюди ж варто записати запропоновану дипломатією Зеленського ініціативу про спільне патрулювання разом з представниками ОРДЛО на Донбасі. Не менш небезпечним було мусування в інформаційному просторі теми про відсутність перспектив для України в НАТО, сумнівність вигід для України від Угоди про асоціацію з ЄС, відновлення водопостачання до окупованого Криму, а також вкидання Андрієм Єрмаком ідеї про міфічний договір про безпеку для України. А ідея про розширення нормандського формату участю США взагалі закінчилася відставкою спецпредставника Волкера та дистанціюванням Трампа від України.
Однак, така «какофонія» ініціатив — це дезорієнтація партнерів, дискредитація самих себе перед міжнародним співтовариством та козир для агресора. Відтак, на місце такої хаотичності мали б прийти стратегічний розрахунок і продумана робота.
Натомість поза увагою українського президента та його команди — свідомо чи несвідомо — залишилося питання обіцяного запровадження Україною санкцій за так звану паспортизацію Путіним мешканців ОРДЛО. Протягом року ігнорувалося питання відновлення українського правового та податкового поля, а також запровадження банківської системи в ОРДЛО. Відійшла у забуття тема повернення Україні «конфіскованих» Росією українських державних і приватних підприємств на території ОРДЛО. Не були взяті на озброєння напрацювання попередніх років спільно з фахівцями ЄС, ОБСЄ і Венеціанської комісії про особливості проведення місцевих виборів у окремих районах Донецької і Луганської областей. Так і не отримала розвитку ідея запровадження миротворчої операції ООН на окупованих територіях попри існування узгодженої позиції України, ФРН, Франції та США, а також внесення цього питання до коаліційної угоди Уряду Німеччини.
За рік спостерігається еволюція президента Зеленського. Однак, вона, радше, є вимушеною, відбувається під тиском українського суспільства, а не через усвідомлення реальних планів Росії. Завдяки активній позиції та консолідації української громадськості вже неодноразово вдалося відстояти «червоні лінії» України щодо Мінських домовленостей. Отже питання, чи Володимир Зеленський усвідомив аксіому, що «швидкий мир» можливий лише на умовах капітуляції перед Росією, досі залишається відкритим. Принаймні добре, що є готовність президента реагувати на суспільний резонанс та прислухатися до позиції громадськості. Подальше збереження такого діалогу з суспільством є критично важливим в умовах російської агресії.
Аби вискочити з російської пастки, Київ має максимально зосередитися на відновленні своїх попередніх позицій, включаючи принцип «спершу безпека» та наполяганні на виконанні Росією безпекових положень.
Маємо тверезо оцінювати ситуацію: лише санкційне мотивування Кремля, посилена міжнародна присутність під егідою ООН на Донбасі та комплексна дорожня карта врегулювання з безпековим пріоритетом здатні вивести ситуацію з глухого кута і гарантувати «реінтеграцію Донбасу».
Зрозуміло, що завдання припинити російську агресію складне і вимагатиме від України певних компромісних кроків, неординарних підходів та пропозицій, але саме зараз перед дипломатією Зеленського постає завдання — не допустити такого рішення, яке розв’язавши донбаський вузол, призвело б до погіршення ситуації на всій території України та поляризації українського суспільства.
Невикористаним протягом минулого року був і потенціал тристоронніх контактів по лінії Київ-Берлін-Париж, ефективність яких була перевірена в попередні роки для координації підходів щодо Донбасу і спільної протидії російським маніпуляціям. На фоні поширення пандемії більше уваги треба приділяти консолідації проукраїнської трансатлантичної коаліції.
Пріоритетним для Володимира Зеленського має стати й виконання домашнього завдання. Йдеться про налагодження довірливого діалогу з проукраїнськими політичними силами, на які він міг би опертися у протистоянні з Путіним задля відновлення миру в Україні.
Будемо сподіватися, що для президента Зеленського етап авантюрних і дилетантських ідей та дій закінчився. Нарешті розпочнеться методична, професійна та вдумлива робота з відновлення територіальної цілісності нашої держави.
Анонсована на 30 квітня віртуальна зустріч глав МЗС у нормандському форматі мала би дати зрозуміти Росії готовність Києва відстоювати національні інтереси, а не йти шляхом подальших поступок. Хай це і буде коштувати подальших можливостей для спільних фото президента Зеленського з президентом Путіним.
Джерело: https://nv.ua/ukr/opinion/zelenskiy-i-putin-yak-povernuti-donbas-novini-ukrajini-50085205.html