Схоже на те, що «какофонія» ініціатив стає візитівкою президента Зеленського на треку мирного врегулювання на Донбасі
Все очевиднішими є спроби Банкової створити ілюзію прогресу невпинним генеруванням нових ініціатив, яким бракує системності, продуманості та цілісної логіки. На фоні відвертої обструкції з боку Москви у питанні виконання Мінських домовленостей, передусім їх безпекової складової, і відсутності обіцяного «швидкого миру», влада намагається показати свою ефективність і діє у спосіб, який нагадує приказку: «не дожену, так зігріюся».
На днях керівник президентського офісу виступив з черговими ідеями, які, на його переконання, мали б надати «нового імпульсу» мінському процесу та вчергове перепідтвердити відданість України мирному врегулюванню. Здивувала й швидкість формалізації і підвищення статусу української делегації в рамках Тристоронньої контактної групи (ТКГ) — підписання відповідного указу президентом Зеленським відбулося буквально через день після анонсування концепту. Власне, такий «бліцкриг» позбавив Банкову можливості по-справжньому оцінити плюси та мінуси цієї ініціативи у рамках широкої суспільної дискусії.
Москва прагне лише затягнути переговорний процес і створити ілюзію конструктиву
Чи не найсерйознішим недоліком того рішення є те, що це черговий несистемний, косметичний і технічний крок, який в умовах відсутності цілісної та чіткої стратегії миру на Донбасі не здатний кардинально вплинути на розвиток ситуації. Створення ілюзії прогресу не може розглядатися як реальні дії до миру. Логіка цього рішення не вирішує ключового завдання — спонукати Росію до запровадження повного і всеохоплюючого режиму припинення вогню, виведення російських військ і техніки з української території та відновлення Україною контролю над власним кордоном. Зокрема, легку посмішку викликає і тривале чіпляння до ідеї проведення місцевих виборів в жовтні цього року через апелювання до Копенгагенського документу-1990, який мав би змусити Росію вивести війська і закрити державний кордон.
Реалізуючи ініціативу щодо одностороннього реформування ТКГ, ані Банкова, ні її автор не дали відповідей на найголовніші та найочевидніші питання.
Перше — які дії Києва, якщо Росія не створить дзеркальної делегації (навіщо ж стільки років було заперечувати свою присутність на Донбасі)?
Друге — як довго чекатиме українська делегація на відповідь Москви на переформатування ТКГ?
І третє – що коли аналогічну делегацію створять маріонетки Кремля в ТКГ? Чи буде готовий Зеленський розформувати українську делегацію і тим самим спровокувати звинувачення України в пробуксовуванні мінського треку? Чи навпаки — українське суспільство будуть переконувати, що треба працювати з тим, що є, аби був мир (будь-якою ціною) на Донбасі, попри запевнення, що ніякого «прямого діалогу не буде». А непоступливість Москви стане аргументом для необхідності демонстрування гнучкості Україною (нам же ж потрібен мир?).
Не виключено, що запрошення уже на наступне засідання ТКГ представників від внутрішньопереміщених осіб (очевидно, наразі не йдеться про прозорість їх відбору) може стати не більше ніж ширмою для освячення досить провокативних рішень.
Відтак, формалізація української делегації радше вкладається в логіку попередніх кроків команди Зеленського, на кшталт створення «консультативної ради». Ці ініціативи мають подібні ризики для України — легітимізація російських окупаційних адміністрацій, звуження простору для маневру для української делегації, м’яке виведення Росії з образу агресора та переведення в ранг посередника.
Не можна недооцінювати й ризики підвищення статусу мінського треку для самого Нормандського формату. Особливо на фоні відсутності перспектив проведення берлінської зустрічі на найвищому рівні найближчим часом та зосередження все більшої уваги європейських лідерів на подоланні наслідків пандемії. Нагадаю, на всіх попередніх етапах переговорів Москва намагалася перенести вирішення питань, пов’язаних з виконанням Мінських домовленостей, саме в рамки ТКГ, підвищивши її статус. Таким чином вона прагнула мінімізувати підтримку, яку отримувала Україна з боку партнерів у Нормандському форматі (де є лише Україна і Росія, і ніяких «запрошених представників Донецька та Луганська»), створити умови для прямого діалогу Києва з ОРДЛО, перебрати на себе лаври посередника і зафіксувати наявність громадянського конфлікту в Україні, наближаючи перспективи пом’якшення антиросійських міжнародних санкцій.
Хибна й сама логіка, що підводиться під необхідність підвищення статусу української делегації. Йдеться нібито про відсутність на попередньому етапі в українських представників повноважень для реалізації досягнутих у ТКГ домовленостей, а заведення в переговорний процес урядовців дасть їм для цього достатній інструментарій та міністерський апарат. Нібито і немає порушень Росією практично всіх її зобов’язань за Мінськими домовленостями.
Тобто своїми діями Україна створює хибне враження і демонструє всьому світові, що нібито причиною відсутності прогресу в мирному процесі є відсутність достатніх повноважень в українських чиновників. Відтак, бачимо подальше зміщення акценту з невиконання Росією базових безпекових умов Мінських домовленостей, що мало би бути передумовою будь-якого подальшого просування на політичному треку. Так само на другий план відходить блокування відновлення українського правового поля на тимчасово окупованих територіях та повернення Росією експропрійованих українських підприємств, що створило б належне підґрунтя для реалізації гуманітарних чи економічних ініціатив, включаючи здійснення соціальних виплат. У результаті вся «асиметричність» дій Банкової звелась замість висвітлення деструктивної ролі російської сторони до виключно перекладання на український уряд додаткової відповідальності за врегулювання ситуації на Донбасі.
Багато питань викликає і включення до складу делегації українських парламентарів у статусі голів комітетів. Найперше, потребує пояснення, чи уповноважувала Верховна Рада України їх на такі переговори? Нагадаю, Ірина Геращенко, беручи свого часу участь у роботі гуманітарної підгрупи, мала окремий від депутатського статус уповноваженої президента з мирного врегулювання. По-друге, навіть три (і більше) голів парламентських комітетів у складі делегації не мають повноважень погоджувати те, що потребує згоди Верховної Ради України. І третє, будь-які домовленості, спущені з Мінська, не отримають безапеляційної підтримки парламенту, зокрема через суспільний резонанс та сумнівний авторитет, якого собі встиг заслужити головний генератор ініціатив мирного врегулювання на Донбасі.
Ініціативи Банкової щодо переформатування ТКГ лише затягують переговорний процес, не сприяючи відновленню територіальної цілісності України. Прогнозую, що наступними ініціативами на цьому треку стане запуск процесу розробки правил процедур і регламентів роботи ТКГ та її робочих груп. Це ще одна «фішечка», яку Росія тримає у кишені та вже неодноразово намагалася нав’язати через модераторів груп. Всім очевидно, що у такий спосіб Москва прагне лише затягнути переговорний процес і створити ілюзію конструктиву.
І наостанок, рішенням про переформатування ТКГ Банкова ще раз демонструє своє нерозуміння того факту, що ключі від миру на Донбасі знаходяться не в Мінську чи Києві, а в Кремлі. Тому з підвищенням статусу переговорних груп без реального мотивування Росії до виконання попередніх домовленостей ми не наближуємо мир. А сподівання на те, що колись, як у грі в кості, таки випаде щаслива ініціатива, прирікає нас на ходіння колами в пошуках миру.