Роман Сущенко на радіо НВ: я в команді Порошенка, тому що поділяю цінності «Європейської Солідарності»

Більше не в’язень Кремля. Інтерв’ю Романа Сущенка, у якому він розкриває свої політичні амбіції.

Роман Сущенко, журналіст і колишній політв’язень Кремля, в інтерв’ю Радіо НВ розповідає про життя після російської колонії, правозахисну діяльність і політичні амбіції.

— Що вам відомо про стан Володимира Балуха зараз?

— Це ще не трагічна ситуація, драматична — звісна річ. На жаль, він досі перебуває у штучній комі, лікарі підтримують стан його організму, він стабільний, тяжкий. Травми, які він отримав під час цього жахливого зіткнення з невідомим, досить тяжкі. Я дуже сподіваюся на наших лікарів, на їхній фах, досвід, що рано чи пізно Володя прийде до вас у студію.

— Це було зіткнення з однією людиною чи Балуха били кілька людей?

— Мені відомо майже те ж саме, що і вам: є офіційні заяви представників МВС і, судячи з них, Володя мав справу з однією людиною. Це молода людина, яка прийшла до знайомого в сусідній ресторан Edem і зрештою між ними виник конфлікт.

Деталі мені невідомі, але 14 вересня я давав свідчення слідчим і з характеру запитань зрозумів, що вони розглядають всі версії. Єдине, що версія про нещасний випадок була останньою в переліку. Судячи із заяв МВС, складається враження, що це саме побутове підґрунтя.

У Балуха уражена скронева частина черепної коробки, потилична і зламана ключиця. Швидше за все, його вдарили ногою. Свідки говорили, що ушкоджене волосся, шкіра на голові. І, напевно, Володя зламав ключицю, коли падав. Не знаю, чи може це одна людина бути, чи кілька, але факт є фактом, Володя зараз непритомний.

— А ви були свідком початку цього конфлікту?

— Ні, це спекуляції чистої води, оскільки я перебував у цій локації, там сусідні місця відпочинку були вільні, з нами працювала одна менеджерка, ми спокійно спілкувалися, всі були притомні, згадували багато спільного, обмінювалися планами тощо. І Володя цілком був адекватний, він ніде не виявляв себе.

Єдине, як мені потім повідомила слідча, він відходив на кілька хвилин і спілкувався з приводу мови з компанією вірмен. Але там конфлікту навіть не було, і одразу хтось із нашої компанії його забрав звідти. Ці люди також дали свідчення, що там нічого такого не було, просто він прийшов і звернувся до них, щоби вони спілкувалися в українському закладі українською мовою. Вони здивувалися, але до конфлікту не дійшло, сварки не було.

— Яка допомога зараз потрібна Володимиру Балуху?

— Я так розумію, що у нього є все необхідне, оскільки йому допомагають друзі, їх дуже багато, з усієї України, вони хвилюються. У лікарні все необхідне. Але не варто його забувати, варто постійно згадувати. А коли він одужає, то тоді, напевно, потрібна якась тепла дружня атмосфера для того, щоби він відновив свої сили.

— Як після звільнення з полону складаються долі людей? Хто зміг адаптуватися, влаштуватися?

— Складно багатьом із нас, оскільки повернутися до реального життя видалося набагато важче, ніж думалося. Оскільки спочатку була реабілітація, потім людям потрібно було озирнутися, подивитися на світ свіжими очима, отримати якісь нові знання.

Наприклад, як користуватися смартфонами. Один із нас — людина літня, досвідчена. Вона для себе взагалі відкрила нове «вікно в Америку» — до того людина користувалася телефоном із кнопками, і тут раптом. У нас є групи, де ми спілкуємося в соцмережах, і він наразі найактивніший користувач.

Багато хто працевлаштувався, хтось досі в пошуку. Легше тим, хто з Києва, тому що хтось повернувся до своїх справ, якими займався до захоплення, хтось знайшов собі нові справи, нові проєкти. А хтось досі не може себе знайти. Один із нас — Артур Панов — узагалі поїхав за кордон, навчається. Здається, у нього там все гаразд. Він змінив не тільки своє ставлення до життя, а, можливо, і світогляд.

Хтось шукає себе досі. На жаль, ті очікування, які більшість із нас пов’язували із поверненням, виправдалися не у всіх. В одного з нас є проблеми з отриманням пенсії, у людини всі документи, папери залишилися на окупованих територіях, і він намагається в юридичній площині довести, що він заслужений вже і за віком, і за тими трудоднями, які відпрацював свого часу.

— Ви відсиділи в російській в’язниці, а потім у колонії майже три роки. Вам якось допомагали адаптуватися, держава допомогла? Чи потрібна допомога таким людям, яких вирвали з полону, і в якій формі це може бути?

— Так, безперечно, держава нам допомогла, оскільки ми всі пройшли реабілітацію у клінічній лікарні Феофанія, спілкувалися не тільки з профільними фахівцями, а і з психологами. Далі у кожного був свій шлях, я ще додатково з психіатрами розмовляв, отримав багато порад.

Одна з них — поринути в родинне коло, спілкуватися з близькими, із друзями і робити це якомога більше, щоби твоя свідомість вже йшла не за інерцією тієї атмосфери, в якій ти до того перебував, а потрошку відновилася.

По-друге, треба було обов’язково зайнятися чимось, щоб якось відволіктися від цих темних думок. Оскільки вони все одно присутні, приходили якісь сни і досі приходять. Тому саме занурення в теплу домашню атмосферу допомогло більшості. У когось немає родин, і їм важче, вони намагаються це робити в колі друзів.

Хтось займається проєктами, як той же Олег Сенцов, знімає кіно, до нього є велика увага. А хтось позбавлений цієї уваги, наприклад, той же Стас Клих, він трошки хвилюється з цього приводу. Хоча він також знайшов себе, майже відновився. Принаймні так мені здалося під час нашої зустрічі.

— Наскільки вдало колишні політв’язні вписалися в нинішнє життя у країні?

— Хтось зараз пішов у політику, хтось займається громадською, правозахисною діяльністю. На місці не стоїть ніхто.

— Ви пішли в політику. Це було спонтанне рішення чи доволі прогнозоване?

— Мені воно видається логічним. Я отримав певні знання, досвід. І крім того, ситуація всередині нашої країни не залишала мені іншого вибору. У мене ще є час щось змінити. Я так розцінюю, що років десять у мене є, щоби максимально застосувати ті навички, знання, досвід.

Зараз, незважаючи на цей свій новий проєкт, участь у політиці, я ще й запрошую читати лекції з цікавими людьми, як з нашими колегами-журналістами, так і з політологами. Нещодавно в Черкасах спілкувався, мене абсолютно вразила ця аудиторія, ми говорили про дезінформацію, боротьбу з фейками, це було унікально.

— Наскільки пильно ви стежите за тим, хто, скільки людей досі залишаються в ув’язненні? І що треба робити для того, щоб цих людей визволити?

— Ситуація, на жаль, залишається важкою, оскільки ми знаємо, що четверта хвиля звільнень не відбулася, незважаючи на відчайдушні очікування як родичів і друзів, так і багатьох громадян України. Ми розуміємо, з яких причин, оскільки всі ключі від російських буцегарень лежать під килимком у Кремлі.

Але є й гарні новини. Наприклад, сьогодні (інтерв’ю було записане 21 вересня — НВ) минув термін Нарімана Мемедемінова, журналіста, людини, яку за сфабрикованими звинуваченнями тримали у в’язниці 2,5 роки. Людина поїхала до рідних, до близьких і сьогодні в цій родині свято. Я вітаю цю родину разом із вами, це надзвичайна подія.

На жаль, у багатьох родичів скепсис, безпорадність, оскільки ті ув’язнені, які досі перебувають за ґратами і у яких невеликі терміни, вже змирилися і просто чекають, коли відбудуть терміни і повернуться додому.

— Тобто очікують закінчення терміну.

— Так. Ті люди, у яких сім і більше років, вони борються, зустрічаються, намагаються щось робити, єднатися, бити у дзвони. Я згадую і родину Вигівських, і Кияшко, також багатьох інших кримських татар, яким нещодавно оголосили вирок — на сімох 110 років.

Ми, колишні політв’язні, перебуваємо у постійному контакті з уповноваженою Верховної Ради з прав людини Людмилою Денісовою, там дуже потужний офіс, гарна і ефективна команда.

Нам вдалося нещодавно долучити до списку ще двох людей. Одна людина — це колишній український футболіст Василь Василенко, родичі якого не знали, що робити, оскільки його заарештували за якимись надуманими підозрами, цю людину включили в обмін. Він зараз перебуває у слідчому ізоляторі Лефортово і його майбутнє залежить від усіх нас також.

І ще одну людину з унікальною історію. Я її пам’ятаю, ще коли перебував у Лефортово. Звати цю людину Олексій Житнюк, він є громадянином Російської Федерації, але, за його словами, він, працюючи в поліції міста Москви, запропонував свої послуги нашим спецслужбам і працював на них. Відповідно, його заарештували, дали великий термін ув’язнення.

— Він зізнався, що був розвідником?

— Його викрили і, як він каже, був витік інформації з наших спецслужб. Він зараз відбуває покарання, але через родичів передає сюди інформацію. Його також включили на обмін, незважаючи на різні умовності. Я сподіваюся, що всіх наших 135 громадян буде повернуто згодом додому. Вже 134, Наріман повернувся.

— Станіслав Асєєв у Європарламенті розповідав, як в ОРДЛО бойовики катують людей. Наразі звучать заяви члена ТКГ Вітольда Фокіна про всезагальну амністію на Донбасі. Як ви можете це прокоментувати?

— Наскільки ми знаємо, міжнародне право трактує тортури як злочин проти прав людини. Тобто це конкретний військовий злочин. Ні в якому разі катів не можна амністувати, вони повинні понести відповідне покарання, про це каже міжнародне право і наше законодавство. Тому я не бачу перспективи амністії для таких покидьків.

— Ви зараз у політичній команді президента Порошенка, збираєтеся йти на місцеві вибори. Чому саме у Порошенка?

— Тому що я підтримую цінності цієї політичної сили. Я чудово розумію, як вона працює, на яких державницьких і патріотичних засадах будується її політична лінія. Я знаю частину людей команди, знаю її лідера, який не кине людей, за яких відповідає, і мені це дуже імпонує.

— Ви вважаєте, що ви будете причетними до великої політики?

— Усі ми, коли ходимо до дитячого садочка, а потім до школи, не знаємо, що ми будемо відомими дикторами на радіо або академіками в Академії наук, правильно? Ми отримуємо певні знання, досвід, а потім рухаємося далі. Тому свій вибір я пояснюю для себе і для слухачів тим, що робота на місцевому рівні самоврядування дозволить мені зрозуміти механізми місцевої влади. Щоби потім захищати ці громади вже на більш високому рівні.

— Тобто у вас є плани рухатися далі, до Верховної Ради?

— Так.

— А посада президента?

— Ну що ви, ні.

— Ви говорите про те, що в регіонах хтось живе у феодалізмі, хтось — ще у добі кріпацтва. А чому у вас ситуація викликала такі емоції?

— Я маю на увазі феодалізм в політичному житті. Те, що я для себе відзначаю впродовж кількох тижнів своїх поїздок, спілкування з колегами тощо — на жаль, серед місцевих еліт немає політичної культури, немає політичної конкуренції ідей, цікавих пропозицій на користь громади.

Все якось як було 20 років тому, так воно і залишилося, хтось когось підкуповує, хтось на когось виливає бруд, хтось риється в білизні. Це просто жахає, оскільки ми вже у XXI столітті, штучний інтелект уже вірші пише і фільми може знімати. А ми все ще пораємося десь там на задвірках.

— А чому так відбувається?

— Це залежить від політичних еліт. Тих еліт, які бачать передусім своє, а потім уже громадське, суспільне. Власні амбіції вони захищають за рахунок громад, а не навпаки, і, на жаль, це ще поки спостерігається саме в регіонах. Якщо тут, у столиці, є якась політична культура, хоча можна сперечатися щодо її рівня, то там, на жаль, констатую такі речі.

— Є ризик, що ви також можете стати частиною місцевих еліт у тому вигляді, у якому вони існують?

— Людина, яка потрапляє в певну громаду, не тільки намагається втілити якісь прогресивні ідеї, але також враховувати інтереси інших представників цієї громади. Наскільки вона переконлива у своїх рухах, у своїй риториці і чи піде ця громада за нею — залежить, безумовно, від неї і від інертності або освіченості цієї громади.

Та проблема, про яку я сказав, саме і полягає в освіченості. Лідери є, але не всі знають, як зробити так, щоби громада розвивалася, не стояла на місці, не озиралася назад «а пам’ятаєте, як торік нам гречку принесли» або десь підкупили, фонтан збудували, розумієте?

— Як ви вважаєте, чи можна справді змінювати країну знизу?

— Мусимо. Оскільки молоді люди, які зараз здобувають освіту, хтось будує якийсь бізнес, ті ж аграрії, фермери, вони безумовно виявляють деякі прогресивні ідеї, якісь рішення, стартапи. Я подивився, як на Черкащині працюють аграрії, Франція відпочиває у деяких галузях.

— Рейдерство їм не дошкуляє?

— Рейдерство є, дошкуляє, вони одне в одного на полях урожай крадуть, обмінюються і це також дивує.

— Як ви вважаєте, як інформаційний простір впливає і на ці місцеві регіональні еліти? Наскільки ми далеко втекли від російського інформаціного простору, як ви вважаєте?

— Недалеко. Ці кальки присутні в українському інформаційному просторі. Те, що я дивився два-три-чотири роки тому в буцегарнях, воно зараз на телебаченні, особливо сегмент розваг, фактично один в один. Ті ж візуальні прийоми, ті ж гасла, все це один в один, що я дивився там.

— А калькування і мавпування за російськими лекалами — це спеціальна політика, як ви вважаєте?

— Мені здається, це спеціальна технологія. Я тут не беруся сперечатися з менеджментом або з маркетингом тих чи інших каналів, які цю кальку чи мавпування використовують, але вони тим самим притягують аудиторію, відповідно, отримують бюджети на рекламу, а далі вже будують свою редакційну політику саме в інформаційному просторі. Але, на жаль, цей сегмент розваг — фактично клон російського телебачення.

— Як ви вважаєте, у нас є небезпека, що в результаті такої масованої інформаційної обробки громадян України за російськими інформаційними лекалами багато людей будуть думати, що наш президент навіть не Зеленський, а Путін?

— Мені видається, що зараз на частині окупованих територій України так і думають.

— Як цьому протидіяти? Чи зрозуміли ви, які мають бути контрзаходи?

— По-перше, має бути державна політика. Ми досі не знаємо, чим закінчився той закон про дезінформацію, де він, куди подівся. Він десь розчинився в повітрі, як мильна бульбашка. На жаль, ми не бачимо стратегії держави в цьому контексті. Відбулися зміни уряду, культура — так, кіно — так, але де оце? Люди потроху розслабилися, але фактично війна триває. Де позбавлення ліцензій тих каналів, які пропагують агресорські підходи до життя і політики, де вони?

— Ви погоджуєтеся з тим, що цю розмову про інформаційний простір нам треба було би продовжити надалі?

— Абсолютно, особливо можна обговорити феномен Голобородька як фейк.