Рівність жінок і чоловіків: точку неповернення не пройдено – Іванна Климпуш-Цинцадзе

Колонка опублікована на сайті НВ.

Місцеві вибори-2020 — це значний прогрес і великий крок на зустріч рівності жінок і чоловіків, але говорити про точку неповернення ще дуже і дуже рано

Якось під час свого візиту до Києва Мадлен Олбрайт сказала: «Маємо бути послідовними та наполегливим у нашій боротьбі за права жінок та рівне суспільство, наші зусилля не можна зупиняти ні на хвилину, інакше все повернеться назад». Звісно, місцеві вибори-2020 — це значний прогрес і великий крок на зустріч рівності жінок і чоловіків, але говорити про точку неповернення ще дуже і дуже рано.

По-перше, просто зараз ми є свідками того, як зупиняються зміни, які вже, задавалося, пройшли точку неповернення: реформа державної служби, функціонування антикорупційних органів, медична реформа, децентралізація, євроатлантичний вектор тощо.

По-друге, гендерна рівність це не тільки про рівність прав і можливостей, але й про рівність захисту здобутих результатів. Це є ключовим. Якщо до сьогодні ми не маємо паритетного представництва жінок і чоловіків у представницьких органах (а хочу нагадати, що жінок у нас майже 54% від всього населення України), то щось точно «йде не так».

Ми вже подолали доволі великий шлях. Якщо пригадати, що в першому скликанні Верховної Ради України було всього 3% жінок, то цифра майже у 21% – виглядає вражаюче. Але це тільки половина шляху. Незважаючи на нещодавнє покращення ситуації з представництвом жінок у парламенті, наші показники залишаються нижчими за середні європейські. У Європі (без урахування скандинавських країн) середній показник представництва жінок у парламентах 30%. А за даними Міжпарламентського союзу, Україна посідає 100 місце серед майже 200 країн.

Квотування — визнаний механізм для усунення фактичної нерівності. Це саме та позитивна дія (але, переконана, тимчасова), яка дає нам можливість створювати ті самі точки неповернення. Закріплення квот у Виборчому кодексі стало логічним продовженням тривалої кампанії за рівність жінок у політиці. Саме продовженням, адже ми вже зараз бачимо, що кампанію ще не завершено.

Так, механізм квотування спрацював добре особливо для тих областей, де представництво було найнижчим. Менше 10% жінок було в обласних радах Одеської, Тернопільської, Житомирської областей. Наразі представництво жінок в них збільшилось вдвічі (Житомирська — 29,7%, Тернопільська — 23,4%). Закарпатська область — було 11%, наразі – 25%. Те саме відбулось і в міських радах. Наприклад, в Ужгородській міській раді, де було лише 8,3% жінок, представництво зросло до 23,7%.

Я щаслива за ці цифри, адже системну роботу із забезпечення гендерної рівності підняв на новий рівень лише наш уряд за ефективної співпраці з Верховною Радою VIII скликання і МФО Рівні можливості. Але, якщо ми подивимось на загальні результати, то побачимо, що «піраміда влади» продовжила своє існування. Тобто що вищий політичний рівень — то менше на цьому рівні жінок. В обласних радах 28,2% обраних депутатів є жінками; в районних — 33,7%; у радах громад з кількістю виборців понад 10 тисяч — 32,8%, у громадах із кількістю виборців до 10 тисяч — 41,6%. У міських громадах всього 9,3% жінок серед обраних голів громад, хоча середній відсоток серед обраних голів міських, селищних і сільських голів разом — 16,8%.

Це свідчить про існування системних бар’єрів, з якими продовжують зіштовхуватися жінки в політиці. І не останні з них — упередження і скепсис. Коли ми формували списки на Закарпатті, партійці-чоловіки мені казали: «Де ж ми знайдемо стільки активних жінок, які готові йти в політику?» Виявилося, що їх багато, і вони активні, спроможні та готові брати на себе відповідальність. Можливо все, тільки треба працювати, аби було «так», а не шукати причини, чому «ні».

Крім того, це питання ресурсів. І зараз я говорю не лише про фінансові ресурси, хоча вони є надважливими, а й про час. Адже жінки продовжують виконувати хатню роботу, доглядають за дітьми — це так звана «друга зміна». Ба більше — ще й «третя зміна» — це всі суспільні роботи (батьківські збори, волонтерство, участь у роботі ОСББ тощо). Таке потрійне навантаження є серйозним «невидимим» тягарем.

Питання сексизму та булінгу, на жаль, все ще залишається актуальним. Погрози, цькування в соціальних мережах, сексистські висловлювання тощо — це саме те, із чим зустрічаються політично активні жінки. Навіть я особисто на посаді віце прем’єрки зіштовхувалася з цією проблемою. І це були не віртуальні образи в Інтернеті, а сказані наживо цілим народним депутатом у прямому ефірі загальнонаціонального телеканалу.

Тому наразі зараз дуже важливо проаналізувати набутий досвід, зрозуміти помилки, тонкі місця, де відбувається системний збій, і продовжити розпочату роботу: на законодавчому рівні і на рівні партій. Однак ці зусилля дадуть результат лише тоді, коли «нагорі» щиро поділятимуть європейські цінності і власним прикладом формуватимуть культуру рівності та нульову терпимість до будь-яких проявів дискримінації та сексизму. Такі ганебні випадки мають отримувати швидке та рішуче засудження людей на найвищих щаблях влади і лідерів думок, яке би з часом трансформувалося в суспільну звичку неприйняття сексизму. На жаль, передвиборчий ролик кандидатки від правлячої партії в мери столиці, присвячений її зовнішності, демонструє, що навіть жінки у владі часто є носіями дрімучих гендерних стереотипів.

Вважаю, що на даному етапі ми маємо:

— проаналізувати загальні питання, які так чи інакше впливають на представництво жінок — принципи формування списків, розмір виборчих округів, питання прозорості фінансування кампаній, тощо;

— зрозуміти, скільки жінок було обрано та скільки з них отримають мандат. Відповідно ми отримаємо дані про масштаб тиску на жінок, яких змушують писати заяви та відмовлятись від отриманих позицій. А рішенням тут може бути внесення змін до законодавства щодо заміни кандидата або кандидатки, що вибуває, — особою тієї ж статі;

— проаналізувати ситуацію з різними суддівськими рішеннями щодо недотримання гендерної квоти в списках партій і внести відповідні зміни в законодавство;

— посилити відповідальність на законодавчому рівні за сексизм (починаючи з його визначення) і дискримінацію, зокрема, за ознакою статі;

— розробити систему заохочення жінок йти до влади та програми їхнього навчання основам виборчого процесу, агітації, роботи з виборцями, фандрайзингу тощо.

Окрім цього, менторство та навчання для жінок кандидатів є критичним для успіху. Чи займаються цим партії? Чи має займатися цим держава? На все маємо знайти відповідь.

Резюмуючи. Наш графік жіночого представництва в усіх органах влади, передусім, на керівних посадах має ще довго зростати до європейського рівня. Потім вийти на плато (на жаль, завдяки COVID-19 ми всі вивчили це слово), де кількість переходитиме в якість. І про точку неповернення ми зможемо казати лише тоді, коли зміниться ментальність суспільства, коли не закони та квоти диктуватимуть пропорції, а це відбуватиметься природнім чином, бо так краще суспільству та країні.