Петро Порошенко для «Українського тижня»: «Якщо ти віриш у себе й постановив — не вагайся. Іди, іди, іди…»

Якби в січні 1990 року не було утворено Кримської АРСР? Якби на початку 1992-го таки дотиснули Чорноморський флот присягнути Україні? Якби на виборах у 1991 році переміг Чорновіл, а не Кравчук? Якби в 1994-му більшість голосувала за європейський вектор розвитку країни, а не за «відновлення зв’язків з Росією»? І якби ще тоді наша економіка почала переорієнтовуватися на ринок Євросоюзу? Якби в перші роки відновленої Незалежності комуно-соціалістична «група 239» не блокувала всі економічні реформи?

Ще влітку 1993 року Київ звернувся до Радбезу ООН із першою скаргою на територіальні претензії Росії. То якби ще тоді ми адекватно оцінили загрозу війни й не здійснювали бездумного скорочення армії? Якби Україна наважилася постукати до НАТО ще в середині та наприкінці 1990-х, як це зробили наші сусіди, поки Росія була заслабка й на Заході ніхто не зважав на її заперечення проти розширення Альянсу? Саме членство в НАТО, а не пустопорожній Будапештський меморандум, мало б утілити принцип quid pro quo (послуга за послугу) в контексті відмови України від ядерної зброї.

А якби закон про мови 1989 року був хоч трохи подібним до закону 2019-го і ще тоді було вжито заходи щодо сепарації України від російського єдиного інформаційного поля та нашої гуманітарної деколонізації? Якби, зрештою, питання власної церкви дотиснули в 1991–1992 роках, як було ініційовано листопадовим собором УПЦ у 1991-му? Запитання цікаві, відповіді очевидні, але історія не знає умовного способу.

30 років тому ми, українці, обрали собі самостійне майбутнє, але не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності, намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство, патерналізм і соціалістичні стереотипи міцно засіли у свідомості суспільства, гирями висіли на ногах і заважали рухатися вперед. Політична еліта, замість того, щоб вести народ за собою, навпаки, пленталася у хвості, довгий час перебувала в полоні популістських електоральних пристрастей і меркантильних егоїстичних інтересів. Горизонт планування простягався не далі за найближчу виборчу кампанію, а ухвалювати непопулярні рішення життя нас навчило лише після 2014 року.

Колективний гріх еліти, накопичений за два десятиліття, випало спокутувати нашій команді. Історія ще  поставить  крапки над «і», але вже зараз пишаюся оцінкою закордонних друзів України, які неодноразово наголошували, що за 2014—2019 роки в країні відбулося більше проєвропейських реформ, ніж за всі попередні.

Ми, українці, як сучасна політична нація вийшли на магістральний шлях демократії, свободи, європейської та євроатлантичної інтеграції. Незалежність дала нам демократію і свободу, досі недоступні більшості наших сусідів по радянському табору. Вона прищепила нам почуття громадянської гідності й національної єдності, навчила захищатися та відкрила європейську перспективу. Сформувався середній клас і постало громадянське суспільство. Виросло й змужніло перше пострадянське покоління з новим європейським світоглядом, яке не знає, що таке рабство. Тепер, як казав В’ячеслав Чорновіл, «нам потрібна багата людяна держава вільних, заможних громадян, упевнених у своєму майбутті». Це — наше наступне завдання. Економічний фундамент і духовна основа однаково важливі для міцності національно-державного організму.

Верховна Рада в серпні 1991 року вчинила дуже мудро, коли винесла питання про незалежність на референдум. Відомий французький мислитель Ернест Ренан казав, що нація — це повсякденний плебісцит. Від початку російської агресії проти України в лютому 2014-го українці щодня голосують за єдину, незалежну, соборну, унітарну, демократичну, європейську Україну. Зовнішня загроза пришвидшила процес формування сучасної української політичної нації. Україномовні й російськомовні, громадяни, які говорять іншими мовами… Українці, етнічні росіяни, кримські татари й інші етноси — усі міцно стоять на позиціях українського патріотизму. Пліч-о-пліч захищають нашу державу зі зброєю в руках.

Озираючись на понад сім років війни, можна впевнено стверджувати, що ворогу не вдалося реалізувати жодного стратегічного завдання й він не зміг поставити Україну на коліна. І в університетських аудиторіях, і на домашніх кухнях, і в соціальних мережах досі сперечаються, чи отримали ми незалежність, чи вибороли. Для мене відповідь очевидна: звісно, вибороли. Вибороли інтелектом, вибороли потом, вибороли кров’ю. Відновлення незалежності стало закономірним результатом нашого історичного розвитку, спільною перемогою багатьох поколінь українців, які билися й віддавали життя за нашу національну ідентичність, державну самостійність і власний колір на політичній карті світу.

Здавалося б, три десятиліття — достатній період, щоб Україна перестала бути фантомним болем для Російської імперії. Однак у Росії є люди, яким і досі свербить продана понад півтора століття тому Аляска, не дають спокою Фінляндія чи Польща, які здобули незалежність понад сто років тому. Нещодавня писанина Путіна про «один народ» викликає бажання почистити зброю й тримати пальці біля спускового гачка. У сухому залишку стаття формулює територіальні претензії Росії до України — і саме це в ній головне! «Наши исторические территории», «территориальные подарки», «ограбленная Россия», «живущие там близкие для нас люди», «условный характер» кордонів на пострадянському просторі — ось ключові слова цього «дослідження», якщо відсіяти всю словесну полову. Путіну потрібні не Крим і Донбас. Він зазіхає на всю Україну, бо заперечує саме наше право на окреме існування як нації й держави. Тож точку неповернення до колоніального статусу ми пройдемо лише тоді, коли Україна вступить до Європейського Союзу та НАТО, отримає дієві гарантії безпеки й територіальної цілісності. Як учасник трьох самітів НАТО — у Вельсі, Варшаві та Брюсселі — знаю, що немає нічого неможливого, якщо ставиш амбітні цілі. Помилково завжди покладатися на інших або висувати їм постійні претензії. Справжні лідери мають власноруч кувати успіх на полях дипломатичних змагань. Наша боротьба за вільну, цілісну та європейську Україну вимагає максимальної концентрації зусиль і високої дипломатичної майстерності чи хоча б елементарної професійності…  Одне слово, того, чого кричуще бракує нашій владі. Правильні слова про НАТО можна вивчити. У крайньому разі — прочитати з суфлера. Значно складніше з конкретними справами. Хотіти — мало, треба могти.

Стратегічні амбіції України мають бути підкріплені конкретними справами її керівництва. Що успішніше Київ здійснюватиме реформи, то потужнішою ставатиме підтримка партнерів. Проукраїнська коаліція, створена в попередні роки, підтвердила підтримку України. Але нинішній владі треба ще багато зробити, щоб заслужити довіру партнерів. Щоб не розтринькати потенціал міжнародної солідарності в боротьбі з Кремлем і втіленні проєвропейських реформ.

Хоч би як критично ми оцінювали владу всередині країни, як справжні державники готові діяти з нею єдиним фронтом у питаннях, що стосуються європейської та євроатлантичної інтеграції, міжнародної коаліції на підтримку України, безпеки та захисту країни від російської агресії. Попри претензії до Зеленського за корупцію, провали в економіці та згортання реформ, ми як державники підтримуємо ті нечисленні кроки влади, які відповідають національним інтересам.

Зміну риторики з «какая разница» на державницьку ми, звісно, сприймаємо як факт позитивний. Бодай формально після двох років зазирання в очі Путіну в пошуках миру представники влади були змушені продемонструвати спадковість до нашої політики й так чи інакше пристати на нашу ідеологічну платформу, якщо навіть для них це лише електоральна гра. Однак зміна публічного позиціонування влади не призвела до припинення атак на постколоніальні зміни в гуманітарній сфері. Показовою стала крайня спроба (саме крайня, а не остання, бо будуть ще) ревізувати фундаментальний закон про мову на догоду російськомовному кінобізнесу, з явним конфліктом інтересів держави, і «Кварталу 95».

Щоб зрозуміти масштаби московського реваншу в церковній сфері, достатньо лише переглянути відеохроніку хресного ходу РПЦвУ і підрахувати, які кошти при повному потуранні влади було влито в його організацію. Поцікавитися, звідки вони, теж не завадило б. Представники влади неодноразово публічно заявляли, що не мають наміру виконувати закон, який ми ухвалили, щоб припинити маскувати російську церкву під українську, для чого вона має зазначити у свої назві зв’язок з Москвою. 

Виставка озброєнь, яка відкривається до Дня Незалежності, демонструє ще те, що запустила у виробництво наша команда. Нині ж стало поганою традицією державне оборонне замовлення затверджувати пізньої весни, коли вже пів року втрачено для обороноздатності. А грошове забезпечення контрактникам-фронтовикам не підвищували вже два з половиною роки. «Армія. Мова. Віра» як стратегія деколонізації потребує постійного захисту, і ця боротьба є частиною нашої повсякденної діяльності.

Тепер уже очевидно навіть нашим опонентам, що тільки «Європейська Солідарність» здатна привести Україну до членства в Євросоюзі та НАТО. На відміну від цієї влади, ми вміємо реалізовувати надзвичайно складні геополітичні плани й довели це не словом, а ділом. Очевидно, що до найближчих виборів у питаннях євроатлантичної інтеграції Україна, на жаль, тупцюватиме на місці разом із владою дилетантів, яка правильні слова безрезультатно переливатиме з пустого в порожнє. Це, звісно, втрата часу. Але реальний рух України до НАТО та Європейського Союзу буде відновлено.

«Якщо ти віриш у себе й постановив — не вагайся. Іди, іди, іди…». Так казав В’ячеслав Чорновіл, один із батьків-засновників нової України. Зробімо так, як він нас навчав. Україна вступить і до Європейського Союзу, і до НАТО. І це, тільки це стане гарантією незворотності нашої Незалежності. 

Колонка опублікована у часописі «Український тиждень»