1 грудня 1991 року спільним і майже одностайним рішенням ми показали себе світу як зрілу націю, яку один відомий британський історик назвав «несподіваною». Ми не знали тоді ще, якою буде наша доля, але твердо знали – вона буде нашою і ми самі будемо за неї відповідати.
Волю до незалежності продемонструвала вся Україна – від Донецька до Львова і від Чернігова до Криму. Була тривала, прозора і чесна кампанія, на яку намагалися впливати і союзний центр Горбачова, і «демократична» росія команди Єльцина.
Результат приголомшив світ. Польща і Канада першими, а далі всі наші друзі щодня оголошували про визнання державності. Факт незалежності довелося визнати і москві. Тоді там спромоглися лише на невиразні погрози, але затаїлися і чекали кілька десятків років, щоб огризнутися.
Ми назавжди запам’ятаємо радість після оголошення результатів референдуму, небачену віру у власні сили, відчуття належності до великої історії. І хоч потім свято змінилося буднями, завжди в усіх опитуваннях більшість українців підтверджували – їхній вибір незмінний. Тоді проголосувало 90%, зараз були би всі 100.
Тепер ми підтверджуємо той вибір не бюлетенями чи опитуваннями, а зброєю і кров’ю. Нас гартують війна і тяжкі втрати. Але ми знаємо, що переможемо. Бо головною зброєю – єдністю – ми озброїлися саме тоді, в день переможного референдуму. У нас єдині армія і народ, фронт і тил, усі регіони і всі українці.
Референдум 1 грудня не лише спогад. Це планка спільного вибору незалежності, свободі і гідності, яку ми тримаємо в умовах війни. Тримаємо і піднімаємо щоденним вибором на користь підтримки армії, мови, віри.
Так переможемо! Слава всім, хто сказав «так» на референдумі! Слава тим, хто зараз підтверджує його результат на фронті. Слава Україні!